Цікаву властивість має людська пам`ять. Чим більше лихоліть проносилось над нашою землею, тим виразніше, рельєфніше проступають з минулого імена і справи тих, чий подвиг залишився непоміченим сучасниками. Непоміченим, бо для одних те, що сталося в ніч на 20 лютого 1943 року було оповито незрозумілою завісою мовчання. Для інших – сама згадка була небезпечною, а один тільки натяк на особисте знайомство з загиблими міг коштувати свободи.

Втім, надамо слово свідку однієї з багатьох страт, які стались у нашому місті в роки німецької окупації.

Та ніч видалась морозною... Для двох малих дівчат вона стала жахом, що закарбувався в пам’яті на все життя:

“Нас розбудили постріли. Виглянувши у вікно ми побачили, що з тюрми німці виводять групи в’язнів, чоловік по 20-30 і заштовхують прикладами в погреби. В однієї жінки вирвали з рук дитину і кинули вниз. Раптом з погреба, вже переповненого людьми вибігли двоє приречених і кинулись в різні боки: один побіг у бік вокзалу, а інший прямо під наші вікна. Тут його і наздогнала гестапівська куля... До вбитого підбігли двоє поліцаїв і з лайкою потягли за ноги до тюрми. ”


Схвильована літня жінка деякий час мовчить, витираючи сльози. Потім продовжує: “Ми жили тоді на Суджанській (нині вулиця Горького) якраз навпроти в’язниці. З вікон квартири її було добре видно. Особливо центральний вхід і територію за тюрмою, де були овочесховища. Вдень, коли проходили мимо – чули з вікон стогін і крики арештованих. В ту ніч 20 лютого ми з сестрою не спали вже до ранку. Бачили, як поліцаї з білими пов’язками на руках кидали в погреби гранати.

На світанку підкотили цистерну і стали заливати в погріб. Стався вибух величезної сили. Поліцая вибуховою хвилею відкинуло на кілька метрів. Ми з Галинкою зраділи, що хоч одного нелюда досягла кара, але даремно. Оговтався... Став відповзати убік. ”

Неля Іванівна Феденченко (а це вона була свідком страти) усе життя дивується: чому ось уже більш, ніж 60 років подробиці тієї страшної ночі оповиті мовчанням. Чому не проводять біля тюрми вшанування пам`яті замордованих окупантами сумчан, як це робилося в інших місцях. Пробувала писати, нагадувала дослідникам, виступала на зборах ветеранів та все марно. Глуха стіна байдужості. А через деякий час тюрму зруйнували і те місце залили асфальтом.

Напрошується думка, що про цю подію раніше вигідно було мовчати. Вигідно, бо розстріляні тієї ночі в сумській тюрмі патріоти були не радянськими партизанами і не військовополоненими Червоної Армії. Вони були українськими націоналістами – членами Сумського підпільного осередку ОУН – Бандери і їхня загибель від рук німецьких окупантів аж ніяк не вкладалася в прокрустове ложе радянського міфу про „українсько – німецьких буржуазних націоналістів”.

Опираючись на розсекречені архівні матеріали з’ясовується, що на Сумщині, як і по всій Україні в роки Другої Світової війни діяла розгалуджена підпільна мережа ОУН. Закладалася вона похідними групами, які після проголошення у Львові 30 червня 1941 року відновлення Української держави рушили на східну Україну піднімати народ на боротьбу1.

Скоро не тільки в Сумах, але і в окремих районах: Роменському, Краснопільському, Лебединському, Кролевецькому Шосткинському, Конотопському, Глухівському та інших виникають нелегальні структури бандерівської ОУН.

Пізніше, коли вже було сформовано українське підпілля на Сумщині, його посилили кадрами з Вінничини. Нещодавно знайдений професором В.Сергійчуком документ свідчить про ці події. Серед надісланих в наш край підпільників були:

“Бойко” – Яворів Василь, родом зі Стрийщини, років біля 30. Провідник Вінницької області від липня 1941 до серпня 1942 року. Петерзіль Євгенія – родом з Тернополя, років біля 25. Літом 1942 року переходить разом з обл. Провідником Бойком на Сумщину, де вони були арештовані і розстріляні в сумській тюрмі наприкінці 1942 року2.
 

А ось уривок із донесення Гестапо:

Політична ситуація.

Рух опору української інтелігенції стає все більш агресивним. СД розкрило нитки аж до Києва, до центру руху Бандери. Дотепер арештовано обласного провідника Сапуна, двох районних провідників і 38 членів ОУН. Керівники школи перекладачів організовують мережу ОУН (рух Бандери) і підбирають підходящих людей, яких потім представляють як осіб, достойних довіри німецької влади...

Театральні групи ведуть нелегальну пропаганду. Їхню діяльність і розмови важко проконтролювати. Згідно з деякими чутками, ОУН має намір будувати в Конотопі фабрику боєприпасів. Центр ОУН є у Києві. ОУН діє за принципом кілець. Можна бачити зовнішнє кільце, а серцевина залишається недосяжною.3”

За скупими рядками гестапівського донесення відкривається цікава панорама подій і доль людей, яка раніше була відділена від нас грифом „цілком таємно”.



Як стало відомо з інших джерел, в період німецької окупації Семен Семенович Сапун, директор приватної гімназії керував сумською організацією ОУН, що діяла під прикриттям “Просвіти”. У жовтні 1942р. він та інші керівники сумського підпільного осередку були заарештовані німцями і після жорстоких катувань розстріляні. Про це повідомляють матеріали архіву УСБУ в Сумській області.

На сьогоднішній день удалося встановити, що Семен Сапун до війни був учителем фізики 4-ї Сумської школи, колишній член СВУ за що і був репресований у 1938 році. Його тюремні поневіряння - тема окремої розмови. Усі люди, які його знали, пригадують, що це була надзвичайно чесна і порядна людина.

З початком німецької окупації йому вдається організувати “Просвіту” під опікою якої діяли школа перекладачів, українська гімназія, школа художньої вишивки. В школі перекладачів, яка містилася в будинку на Червоній (тоді Українській площі), відбувалася підготовка підпільників ОУН. Сапун влаштовував їх на роботу під виглядом викладачів. Так наприклад за документами школи художньої вишивки її штат складався з 46 чоловік, а фактично зі спогадів колишніх учнів, було 3-4 викладачі. Так само було і з школою перекладачів, про що і згадує наведений вище документ.

Часто в приміщенні школи збиралося багато людей. Тут обговорювались плани діяльності, готувалися листівки. За наказом Проводу по області було відряджено людей з завданням організовувати підпільні осередки в районах. Одними з перших відважувались нести в народ державницькі ідеї представники інтелігенції. Так, до Краснопільського осередку ОУН належали учителі: Чепурний і Волхов. Вони розповсюджували бандерівські видання: ”Україна в боротьбі”, “За Самостійну Україну” та ін. Пізніше, затримані німцями, вони стали в`язнями сумської тюрми і про їх подальшу долю ми нічого не знаємо.

На Роменщині розбудовою підпілля ОУН займався член похідної групи “Остап” справжнє ім`я якого залишилось невідомим. Про це дізнаємося зі спогадів уродженця с. Салогубівка Роменського району Володимира Мазура. За його словами українські підпільники збиралися в клубі залізничників м.Ромни. Активними учасниками цієї групи були молоді поети Леонід Полтава, Михайло Чигирин. Їх долі схожі на долі двох мільйонів українців, які опинившись у ті роки між гітлерівським та сталінським тоталітарними режимами, були позбавлені права на Батьківщину. Обидва були вивезені з України як остарбайтери. М.Чигирин загинув у Білостоці під час нальоту союзної авіації. Його невелика поетична спадщина, створена в окупованих Ромнах, чи, як тоді говорили, Ромні ще чекає на своїх дослідників. Леонід Полтава, уродженець с. Вовківці, який до війни „скуштував” сталінської баланди стає відомим поетом українського зарубіжжя, редактором кількох видань. Окремі його твори сьогодні перевидані в Україні. Сам Володимир Мазур, опинившись на заході, після війни стає заступником голови Проводу ОУН. Важко нам, вихованим на міфі про винятково галицьке походження українського націоналізму уявити, що заступником Степана Бандери був уродженець Роменщини, але це саме так.

Що стосується участі населення інших районів в українському підпіллі, то, як виявляється, вона була досить потужною. Так, в Лебединському районі один тільки актив ОУН налічував близько 50 осіб4. До речі, одну з останніх в цьому районі боївок УПА було знищено уже після війни енкаведистами в селі Лифине голодного 1947 року.

У деяких, придатніших для партизанської війни районах (наприклад, Кролевецькому Конотопському та Шосткинському) наші підпільники організували не тільки боївки, а навіть цілі загони УПА, які боролися за Українську самостійну державу аж до 1948 року. В період німецької окупації накази і розпорядження через підпільних кур’єрів спочатку надходили з Києва від Провідника ОУН на Східних землях Дмитра Мирона “Орлика”. Згодом він загине від куль гестапо на східцях Київського театру (нині там меморіальна дошка). Тим часом сумських бандерівців підстерігала біда: агент НКВД, залишений для служби в поліції видав гітлерівцям С. Сапуна і його друзів, а начальник Краснопільської поліції (і одночасно командир партизанського загону!) Барановський – краснопільських патріотів на чолі з Гаврилом Мірошниченком. Його остання записка рідним з в`язниці датована 19 лютого 1943 року, напередодні страти.

Мабуть після цього “подвигу” агенти відрапортували своєму начальству, оскільки старший помічник начальника політичного відділу Центрального штабу партизанського руху полковник Конкін того ж 1943 року засвідчував:“Протягом трьох місяців ідуть арешти німцями членів ОУН. Арештовано до 3000 осіб. З них у Сумській області 280 чоловік. Серед арештованих багато вчителів. У Сумській області арештовані керівники ОУН: заступник Сумського бургомістра Седененко, бургомістр Краснопільського району Мірошниченко – колишній головний бухгалтер Краснопільського млина, головний інспектор школи – Сасунін, Погляділов і Сонуля... 5.

Документи Державного архіву Сумської області (ДАСО) підтверджують факт розстрілу і спалення українських патріотів разом з іншими громадянами у дворі сумської в’язниці 20 лютого 1943 року: “В феврале месяце 1943р. отступая из города Сумы немцы согнали всех арестованых тюрьмы в ямы двух овощехранилищ (...) в количестве 650 человек, заперли двери овощехранилищ, открыли воздушные отверстия и начали бросать туда ручные гранаты, затем вылили в эти же отверстия горячую жидкость и подожгли, в результате чего все находившиеся там люди сгорели живьём.

Среди сгоревших были следующие жители г. Сумы: фельдшер 2-ой городской поликлиники Долгополов, фельдшер железнодорожной станции Сумы Гузик, директор школы №18 Саленко, учитель одной из школ Сапун и ряд других6.

Деяким учасникам цієї підпільної групи вдалося врятуватися, але ненадовго: Режисер Сумського театру, теж оунівець Шовкун-Дунайський був заарештований 29.09.1945 року органами НКВД і засуджений за ст. 54-1а, 54-10 ч. 2, 54-11 КК УРСР на 15 років таборів (після звільнення у 1954 році помер на поселенні у м. Ташкент).

Решту виявляли енкаведисти шляхом різних провокацій. Вони ще у 1943 – 1944 рр. активізують створення на східній Україні провокативної мережі “лже ОУН”. Це на їхню думку давало можливість, з одного боку, виявити старих членів та співчуваючих, які мали зв’язки з ОУН і залишились невикритими радянськими спецслужбами; з іншого боку, виявляти націоналістичний елемент, втягуючи його в „організацію”, і пізніше позбавлятись від нього шляхом знищення, або використовувати для агентурної розробки. Таким чином, до речі, енкаведисти планували знищити Максима Рильського та Остапа Вишню, щоб звинуватити у цьому злочині українське підпілля. На щастя Служба Безпеки ОУН дізналася про цю провокацію і попередила письменників7.

Згодом сталінськими спецслужбами було створено фіктивний провід ОУН на сході України та ряд регіональних осередків. Таким чином на 5 березня 1944 р. за повідомленням радянських органів безпеки на території Сумської області було виявлено чотири осередки ОУН, заарештовано 18 учасників і на двох оголошено розшук8.

Було встановлено нагляд і за родиною С.Сапуна, перейнявши “естафету” від гестапо. Всі ці роки над нею висіло тавро ворогів народу, дружину замучили постійними допитами, очними ставками. Не допомагало і те , що чоловік був розстріляний за антинацистську діяльність.

З того часу минуло 62 роки. Чотирнадцяте літо над нами майорять синьо-жовті прапори, ті – яким присягали українські підпільники в роки війни, мріючи про незалежну, соборну Україну. „Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за неї” – таким було їх життєве кредо. Сьогодні над зітлілими кістками героїв по залитих асфальтом доріжках їздять авто, жваво йде торгівля. І ні імені в назвах вулиць, ні пам’ятника. Хіба що пам’ять і сумління. Але чи прийдуть вони до нас?



P.S. Після вигнання гітлерівців з тюрми було звільнено 96 в’язнів. Невже нікого не залишилося в живих?



Схема місця розстрілу Семена Сапуна

______________________________________________



1Відновлення Української держави в 1941 році. Нові документи і матеріали. – К.: Українська видавнича спілка, 2001. – С. 112-113

2 Шлях перемоги”, ч.18 за 11 травня 2000р., с.8.

3 Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні.: Париж-Нью-Йорк-Львів. – 1993. – С. 596-597.

4 ДАСО. ФР. 29. оп.1, спр.27,арк..129 – 130.

5ЦДАГОУ: Ф. 62. Оп. 1. Спр. 182. Арк. 114.

6ДАСО. ФР. 2191, оп. 1, спр. 102, арк. 1 зв.

7Мудрик-Мечник С. Служба безпеки революційної ОУН у боротьбі з НКВД-НКГБ-МГБ-КГБ. – Тернопіль. – 1994. – с.78.

8Білас І.. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. Кн.1, К.1994, с.360-367